100 літрів меду черкаські волонтери відвезли військовим на Донеччину

Найкраща нагорода для волонтерів – це щасливий погляд тих, кому вдалось допомогти. Таку філософію сповідує волонтер з Черкас Андрій Семиз. За останні півтора місяці він з однодумцями вже тричі їздив у прифронтові міста і села, щоб привезти допомогу військовим і цивільни. Туди, де нині найважче і найнебезпечніше.

Довідка: Андрій Семиз, 32 роки, неодружений, баптист. Помічник Народного депутата України Ірини Геращенко. Волонтерство – вільний вибір вільної людини.

Про Андрія і його хобі – волонтерство, автор цих рядків дізнався випадково, хоча ми обидва давно живемо у одному місті. Гортаючи сторінки “Фейсбук” натрапив на його лаконічний звіт.

“Цієї суботи спільно з Інна Бандура, Саша Фуркало, Zhenya Ustenko ,Оксана Циганок, Cyndee Nielsen Knight, Victor Divnich,Старікова Наталія,Олександр Кульбіда, Elizabeth Ishchenko, Інна Лук’янченко, Центр допомоги армії підтримали необхідним та смачненьким військових, котрі працюють в Авдіївці, Бахмуті. Безмежно вдячні їм за мужність, за невтомну працю. Цього разу відволікали від роботи не лише військових, а й оптимістичних дітей, які занадто відповідально випасали корів на яскраво-зелених пасовищах Донеччини”.

Познайомитись очно допоміг той же “Фейсбук”. Написав Андрію відповідне повідомлення у “лічку” і вже через пара годин ми з ним бесідуємо, смакуючи запашну каву у одному з кафе, що у центрі Черкас. За п’ять хвилин ми з Андрієм вже на “ти” і він залюбки розповідає бувальщини зі свого волонтерського життя.

-Я б хотів, щоб ти мене зрозумів правильно. Так, я помічник Народного Депутата України від “Європейської солідарнності”, моя волонтерська діяльність немає політичного забарвлення, реалізовується за погодженням з роботодавцем, яка схвалює такі поїздки. Як волонтер, збираючи допомогу для військових і мирних жителів, співпрацюю з багатьма громадськими організаціями, релігійними громадами і депутатами різних політичних сил. Чимало з моїх партнерів не є прихильниками жодної з партій. Нас об’єднує праця на перемогу України у цій важкій і кривавій війні. Я не вважаю себе волонтером, адже в Черкасах є багато людей, які допомагають набагато більше ніж ми. Я просто небайдужа людина, яка хоче в міру сил та можливостей допомогти тим, хто цього зараз потребує, ти хто відчуває на собі жах війни.. Ірина Володимирівна, яка сама бере участь у волонтерстві, не проти того, що я цим займаюсь, але в той же чася намагаюсь не створювати їй проблем у роботі своїми поїздками, – розставив крапки над “і” спрівбесідник.

– Я так розумію, що поїздка, про яку ти написав у “Фейсбук” не перша?

– Третя. Почав возити допомогу у прифронтову зону місяця півтора тому. Ми її привозили у різні місця. Перший раз їздили у Краматорськ та Покровське. Тоді ми спілкувались з пацієнтами та медперсоналом шпиталю і цивільним населенням. І тим, і іншим, звісно, роздавали благодійну допомогу. Під час наступної поїздки відвідали Краматорськ і Костянтинівку. Цього разу провідували не лише мирне населення, але й військових. Ближче до передової їхати не можна було через активні дії загарбників та постійні обстріли. Втретє ми їздили виключно до військових у Авдіївку, Костянтинівку і Дружківку.

– Що зазвичай привозите військовим, і чого вони найбільше потребують?

– Зазвичай, формуючи вантаж для військових, ми, окрім предметів амуніції, засобів гігієни і продуктів харчування, обов’язково додаємо солодощі. Цей раз на велику радість українських вояків ми передали їм 100 літрів меду. Це універсальний смаколик: і солодоке, і лікувальне, і не псується. Але найбільше вони потребують нашої уваги. Наші солдати завжди з нетерпінням чекають волонтерів. І вони завжди дуже радушно приймають цивільних.

– Як думаєш, чому?

– Тут кілька, як на мене, суто психологічних моментів. Присутність цивільних серед військових дає солдатам певну розраду, бо вони щодня постійно бачать навколо себе тільки військових. А присутність цивільних – це бодай невеличкі, але зміни у одноманітному житті. І головне. Приїзд волонтерів і їхні подарунки для військових це прояв турботи з рідного краю. Їм тепло на душі, коли вони бачать, що про них не забувають. Ми для них – це шматочок рідного дому. Тож, найважливіше, що потребують українські вояки на фронті – це відчувати нашу турботу про них. Для них це свого роду теж мотивація, не говорячи звісно проте, що кожний з них і так знає, за що він воює. Що він, передусім захищає свій дім, свою родину від тих орків, які перетворили у східних регіонах життя на пекло.

– Дороги у прифронтовій зоні, трапляється обстрілюють. Туди ж іноді забрідають ворожі ДРГ. Не страшно їздити?

– Реальну для себе небезпеку ще не відчували. Бог нас вберіг від непотрібних зустрічей та ворожих снарядів. Та й їдучи Донеччиною, не відчуваєш, що це не Черкащина. Як туди їхав вперше, то очікував побачити широчезні степи, як на Херсонщині та величні терикони. А виявилось все не так. Там багато схожого. Є глибочезні яри, у густих заростях дерев, на дні яких ставки з близкучо-синьою водою, так, наче хтось по землі розкидав величезні сапфіри. Краса неймовірна. Єдине, що відволікало від мирних пейзажів, це гуркіт арти. Але то була наша арта, яка лупашила по ворогу.

– Ти мав нагоду спілкуватися з нашими захисниками. Наші фронтовики, які вони? Можеш скласти хоча б поверхневий психологнічний потрет?

– Вони ніколи не скаржаться на важкі умови. Від них не можна почути й слова, про те, наскільки їм тяжко чи те, що вони у небезпеці. Максимум, що вони можуть сказати, це добре їм чи погано, і те є обстріл чи немає. Вони ніколи не нарікали умови перебування, на якісь побутові речі. Це люди, які мужньо виконують свій обов’язок. До-речі, помітив, що між ними немає поділу на тих, хто з західних регіонів України, а хто зі східних. Вони там всі – бойові побратими. Живуть за девізом королівських мушкетерів: “Один за всіх і всі за одного”. І мені надзвичайно приємно, що я причетний до тих громадян України, які не дивлячись ні на що, продовжують збирати допомогу для наших захисників, і тим самим плекають перемогу. Одну на всіх.