Чого не можна говорити військовим, щоб не викликати агресію

Будь-яка війна завдає ран як фізичних так і суто психологічних. І цивільним, у спілкуванні із фронтовиками ватро не говорити речей, які можуть викликати роздратування останніх. А ті, хто дозволяє собі кидатись фразами на кшталт: «Я тебе туди не посилав», «Ми не народжені для війни», «Ми тримаємо економічний фронт», однозначно нариваються на конфлікт з військовими. Тож про те, чого слід уникати у спілкуванні із солдатами, говоримо із черкаськими психологами Віктором і Альоною Орлами.

Поколінню нині живучих випало жити у часи чергової активації старої кривавої війни з північним сусідом за вволю України, яка з перервами триває понад сто років.

Рани, які не гояться

Війна жорстко ламає людські долі, завдає нестерпного болю, калічачи людські тіла і душі. Той, кого зачепила війна, вже ніколи не буде таким, як раніше. З кожним днем серед нас більшає кількість обпалених війною. Але чи не найдужче вона вражає бійців, залишаючи у їх свідомості рани, що не гояться. Саме на цьому грунті і виникають непорозуміння між солдатами, які дивом вціліли у пекельному вихорі війни і людьми, яких це страшне випробування обійшло стороною.

Цивільні зазвичай не усвідомлюють, які вічуття здатне викликати у душі воїна необережно кинуте слово.

Про те, як поводитись і чого слід уникати, спілкуючись із військовими, які повернулись із зони бойових дій, спілкуємось із відомими черкаськими психологами, які мають досвід роботи із фронтовиками.

Як воїн воїну

Черкаська родина психологів Віктор і Альона Орли має чималий досвід спілкування з ветеранами бойових дій. Альона з 2014 року є волонтером, Віктор, який ще у недалекому минулому був журналістом, змінив фах, перекваліфікувавшись на психолога. Разом з дружиною працюючи у Черкаському госпіталі ветеранів війни. А також в благодійних організаціях «Відкрите серце» та «Карітас-Маріуполь».

За плечима Віктора бойові дії початку війни із рф. У далекому 14-му він – активіст Майдану, разом із побратимами у лавах добровольчого формування ДУК «Правий сектор» пішов зупиняти російську навалу.

Нині, ставши психологом, Віктор консультує військових і як фахівець, і як колега-побратим.

Про що не варто запитувати у фронтовиків. Поради психологів:

1. Є речі, які однозначно дратують учасників бойових дій. І у першу чергу йдеться про ті запитання, які є цілком нормальними у спілкування обивателів, але для солдат вони ж відверто вульгарні, низькоштибні. Наприклад запитання на кшталт, скільки тобі платять? Запитання про доходи і так не з тих, які можна вважати етичними. Коли заробітчанин, який працює збирачем полуниці запитує: «Скільки заробляєш? у свого колеги, який збирає малину, то це ще допустимо. Але для солдата, який вчора на фронті виносив з поля бою вбитого побратима таке запитання однозначно звучить дуже цинічно. Ймовірно, якщо у особи, яка таке запитує, запитати: «За скільки ти готовий вмерти?», вона відчує щось схоже на те, що й солдат.

2. Так само не варто запитувати у військових: «Ти вбивав?». Мабуть, ще дурніше було ще запитати: «Що ти при цьому відчував?».

 Одного разу випало бачити реакцію солдата, коли психолог, яка не мала досвіду роботи із військовими у нього запитала щось подібне Ця непрофесійність їй ледь боком не вилізла.

Інколи трапляються надміру цікаві, але явно не мудрі, хто ще дотумкається запитати: «Скількох ти вбив?». Навіть не розумію, для чого таке запитувати? Це відверта дурість.

3. Буває, що із вуст тих чоловіків, які намагаються виправдовувати своє бажання уникнути мобілізації звучить фраза: «Я не народжений для війни». Можна подумати, що хтось спеціально народився, щоб воювати, і на світ з’явивись одразу із автоматом… Ця фраза цілком може викликати негативну реакцію з боку бійця.

4. «Я тебе туди не посилав». Це ще більше обурлива фраза, яку іноді можна почути з вуст чиновників, або надавачів послуг, наприклад, водіїв маршруток, з тих, хто всупереч гарантованої державою пільги на безкоштовний проїзд, не хоче пускати в автобус учасника бойових дій. Ну, тут взагалі складно уявити, які процеси відбуваються у черепній коробці такого штибу індивіда, окрім пихи, зажерливості і жадібності. Для військових відразу постає питання про елементарну справедливість. Адже військовий виконував свій обов’язок, захищаючи від загарбників українських громадян, і конкретно цього ж «типочка», який зухвало й цинічно відмовляє йому у цілком законній вимозі.

І такі випади із водіями маршруток відомі. Утім, часто військові соромляться користуватись цією пільгою, хоча, і це з огляду на те, що вони вже заплатили за це право ризикуючи життям захищали нас.

З новенького, те, що обурює багатьох бійців – це хитромудрі розповіді про економічний фронт й «титанів», які його тримають з останніх сил, сплачуючи податки, й які, втім, вже «усталі» від війни.

Це примітивна спроба певних індивідів урівняти звитягу бійця з життям в тилу та так званою їх «безцінною» допомогою, чим вони, зазвичай, прикриваються.

До речі на оці теревені про економічний фронт нещодавно влучно відреагував один боєць Сил спеціальних операцій з яким я працював як психолог.

Він сказав так: виходячи з логіки «економічних «бійців» я теж тримаю цей «фронт», бо сплачую податки.

Інша справа, коли чоловік, дрібний підприємець дістав з кишені 4 тисячі доларів і дав на авто хлопцям, закривши збір. Причому дав гроші, які й для його сім’ї були б далеко не зайвими. Ось таких людей бійці сприймають як тих, хто тримає тил.

Інший приклад, який привів цей же спецназівець: дівчина з Черкас яка закумулювала певну суму коштів й пригнала для фронтовиків з Європи декілька позашляховиків.

Загалом, і з тим воїном, і іншими бійцями, які поділяють аналогічну думку, вважаємо, що не існує якогось окремого фронту – економічного, чи там ще якогось, а є єдиний фронт – фронт боротьби українського народу за право вільно жити на власній землі у своїй незалежній, правовій державі. І не лише проти російських окупантів, але з будь-ким, хто намагається чи намагатиметься в майбутньому загарбати українську землю, щедро политу кров’ю її захисників.

Подібних необдуманих запитань, фраз, ситуацій, поведінкових стратегій у повсякденному життя може виникати багато. І всі вони свідчать про одне – брак поваги.

А військові якраз і заслуговують на найвищу повагу, бо кожної хвилини ризикують власним життям, захищаючи нас. І цивільні громадяни мають це пам’ятати.

У той же час, військові теж не мають забувати, що у цивільному житті вони мають поводитися гідно, не забуваючи, що вони захисники українського народу, однак усвідомлюючи наслідки своїх вчинків і відповідальність за них.

Володимир Лимаренко-Полянський