Куди полетять ракети, створені трьома гімназистками з Черкас?

Дівчата з незвичайним, космічним хобі навчаються у Черкаській гімназії №9. Вони конструюють ракети, здатні досягати космічного простору. Пальне для ракет роблять самі зі звичайного продукту, який є на кухні у кожної хазяйки…

Компанію молодих «ракетників» у повному складі знайшов на полігоні.

Вся четвірка на чолі зі своїм куратором і тренером – учителем інформатики Борисом Ховряком, діловито копирсалась навколо невеличкого п’ятачка землі, засипаної гравієм.

– Всім відійти на безпечну відстань, – пролунала команда куратора, яку дівчата виконали з блискавичною швидкістю.

Він чиркнув запальничкою, і у центрі п’ятачка яскраво спалахнув вогник, який горів із таким сичанням так, наче хтось ненароком потурбував кубло гадюк.

Як згасло юні «ракетниці» знову згуртувались навколо учителя.

– Проба три, шістдесят на сорок, – оголосила найменша за зростом дівчина.

І дивна операція повторилась…

Як пояснив тренер, я потрапив на випробування ракетного пального.

– Щойно випробували тестові шашки з ракетного пального яке ми приготували незадовго до цього. Ми їх пропалювали, щоб переконатись  у правильності обраних пропорцій компонентів та процесу приготування. Це потрібно щоб у подальшому за такою ж технологією робити пальне для двигуна ракети. Для того, щоб збудувати ракетний двигун, потрібно мати пальне. Його не можна придбати у магазині, тому виготовляти мусимо самі. Випробування показали, що швидкість прогорання пального не та, яку планували. Скоріше за все воно набрало вологи через погодні умови і, ймовірно тому, що дві доби зберігалось не герметично. Ймовірно нам доведеться готувати нові тестові шашки, – розповів Борис Ховряк.

– А з чого Ви його робите?, – поцікавився у тренера

– Компоненти ракетного пального можна купити у супермаркеті. Основа пального – звичайний цукор, – відповів той.

Зараз у ракетобудівничій команді троє дівчат – подружок. Це учениці 10 А класу, дві Насті і Юля. Кожна з юних ракетобудівників – яскрава особистість з непересічним характером і своєю дуже своєрідною харизмою.

Лідера обирали не за зростом

Зовнішність оманлива. Анастасія Мельцова – маленька, худорлява, зовсім не схожа на старшокласницю дівчина. Але Настя – старожил у команді і вона ж її командир. Мало хто одразу розгледить, що це тендітне дівча – справжній лідер, надійний товариш і хороший керівник, здатний підтримувати, підбадьорювати і надихати кожного «бійця» своєї невеличкої армії однодумців.

– Цікавлюся темою ракетобудівництва, бо це досить прогресивна галузь. Тож коли у гімназії з’явилася можливість дізнатися про цей напрям більше і навіть випробувати свої сили, то вирішила спробувати. Я працюю над електронікою ракети. Наше завдання: щоб ракета летіла вище й швидше. Цілком можливо, що й здобувати вищу освіту буду за близьким до цього напрямом.

– А як ти потрапила у гурток ракетобудування?

– Почула про те, що йде набір у команду ракетно-модельного спорту, зацікавилась і прийшла. Мене взяли. Сталось це у березні, наприкінці минулого навчального року.

– І як називається ваша команда?

– Millennium falkon

– Якась знайома назва. Де її чув?

– Це ж у перекладі з англійської «Тисячолітній сокіл» – корабель Хана Соло із «Зоряних воєн».

– Ага. Той самий, який Хан виграв у іншого авантюриста – Віктора Лендо. І, те, що ваша команда носить назву корабля, екіпаж якого зіграв ключову роль у історії, яку повідала космічна сага,  звичайно ж, не випадковий збіг?

– Звісно. «Тисячолітній сокіл» – успішний екіпаж, де кожний на своєму місці. Орієнтуємось на них, і думаємо, теж досягнемо успіху.

Анастасія Самелюк: «Прийшла допомогти подрузі і… теж захопилась ракетами

Анастасія Самелюк приєдналась вже з початку цього навчального року.

– Мені загалом цікава тема космосу, ракет. А тут маю змогу навіть моделювати ракети. Як не спробувати? Завдяки такій роботі в гімназії я дізналася будову ракети, її особливості, що допомагає її летіти швидше. Вивчаю більш предметно закони фізики, аеродинаміки. Моє завдання в наші мінікоманді – моделювання корпусу ракети. Спочатку ми розраховували параметри, калібр, як зробити, щоб був менший опір повітря тощо. Потім у спеціальній програмі моделювали, а далі друкували частини ракети на 3Д-принтері. Загалом захоплива справа.

– Ну і як це сталось?

– Приєдналась до гуртка у червні цього року. Було це так. Я пришла допомогти Насті і так і залишилась. Тут було багато роботи і по ракетах і по робототехніці, а вона – моя подружка. Настя тоді робила електроніку і готувалась до змагань. А я починала із найменших видів робіт, які мені можна було довірити. Поринала у справу поступово. І дедалі то більше вона мене  почала захоплювати. Почала працювати над собою, здобувати нові  необхідні знання про аеродинаміку, ракетобудування. І тоді Борис Валерійович мені запропонував робити моделі ракет.

– І чим саме тебе захопила робота у гуртку?

– Постійно дізнаюсь про щось нове. Навчилась працювати у програмі моделювання, де створювала модель ракети, роздрукувати її на 3 Д принтері, вмію працювати з наждачним папером. Раніше навіть не здогадувалась, що є такий, який використовується виключно з водою

Поезія Юлії Жосан трансформувалась у ракети

Останньою у гурток прийшла їхня однокласниця Юлія Жосан.

– Ракетне пальне, пропалювання тестових шашок, це щось таке традиційно хлопчаче, а ти ж дівчина. Як ти взагалі потрапила у цю сферу? Невже не займалась нічим іншим?

– Займалась музикою, і зараз продовжую: граю на фортепіано, флейті і гітарі. Програмуванням також. Вірші раніше писала, але вже не пишу…

– У неї все літературне натхнення у ракети перейшло, – жартують Юлині «ракетні» подруги.

– Чому ракети, а не, наприклад, вишивка?

– От вишити щось у мене точно терпіння не вистачить. Будувати ракети значно цікавіше. Із шкільних предметів мене найбільше цікавлять математика і програмування. Оце вони, напевне і привели мене туди де будують ракети. І сама поки не розумію, як так сталось. Якось притягнуло мене. Цим же має хтось займатись. То чому б не ми? Ракетобудування – це перспективна сфера для майбутнього. 

– А чому серед вас немає хлопців? У часи нашої шкільної юності займатись чимось подібним: щось підірвати, спалити якусь шашку(поки дорослі не бачать), за щастя. А будувати ракети, та ще й у шкільному гуртку – це фантастика. Невже у школі немає тих із них, яким було б цікаво створювати ракети?

– Може й є. Але ми про них не знаємо. Вони ще не дійшли до нас. Наші хлопці поки у пошуках.

– Враховуючи те, що вони у подальшому налаштовані на здобуття інженерних професій, то те, чому вони туту навчились, буде корисним їх у майбутньому. Це тільки плюс. Учениця, яка закінчила гімназію у минулому році – Анна Бордунос тепер навчається в КПІ, якраз за ракетобудівним напрямком, – поділився думками про незвичний вибір школярок Борис Ховряк.

– Як тут це все почалось?, – запитую у нього, як тренера команди «Millennium falkon».

– Доволі просто. ГО «Асоціація Noosphere» запропонувала гімназії № 9 створити власну команду ракетомодельного спорту і брати участь у змаганнях.

– Хто це такі?

– Головний організатор ракетно-модельного спорту в Україні – це Федерація ракетомодельного спорту. Через неї йде і комунікація з європейськими асоціаціями цього виду спорту. А ГО «Асоціація Noosphere» це свого роду сучасний бренд, лабораторія, яка фінансується приватним американсько-українським аерокосмічним підприємством Firefly Aerospace (штаб-квартира м. Остін, Техас, США), яке працює у аерокосмічній промисловості і розвиває ракетобудування. Однією з ключових фігур Firefly Aerospace є Максим Поляков. Він же почесний президент Федерації ракетомодельного спорту України і представник ГО «Асоціація Noosphere». Він і його компанія напряму зацікавлені у розвитку ракетобудування, тому і підтримують розвиток цього виду спорту.

– Чому вони обрали цей навчальний заклад?

– Тому що раніше гімназія співпрацювала з ними у напрямку робототехніки і інших напрямках, то ж вони і запропонували нам створити новий – ракетобудівний. Ми погодились, і разом з ними дійшли до того, що зараз є. Ця пропозиція надійшла на початку березня. Якраз тоді було оголошено завдання для участі у змаганнях, які відбулись у червні. Ми ж почали до них готуватись.

– Легко сказати: сформувати команду і взяти участь у змаганнях. На ділі це не просто. Чи не так? Як формувалась команда?

– Першою прийшла Настя Мельцова, потім з’явились Максим Манько (зі Сміли) і Оля Бесараб (наша випускниця), Аня Бордунос. Так і почали працювати. Ситуацію дещо ускладнювало те, що Максим і Оля – студенти ЧДТУ, тому багато часу витрачали на організаційні моменти. Оля працювала над парашутною системою, Максим перший, хто у нашій команді займався розрахунками ракети, а Настя розробляла електроніку ракети і програмне забезпечення. Максим їздив з нами на змагання. Однак і він і Оля через завантаженість у навчанні пізніше відійшли. Аня Бордунос відійшла через проблеми зі здоров’ям (тепер вона навчається в КПІ за ракетобудівним напрямом).

Зі мною залишилась одна Настя. Потім долучились Настя і Юля, з якими Ви вже познайомились. А Настя Мельцова тепер командир команди, вона ухвалює всі важливі рішення і, фактично керує напрямком.  

– І які у неї обов’язки, як у командира?

– Командир – дуже відповідальна посада. У правилах змагань передбачено, що тренер не допускається до команди, поки вона готує ракету, і поки не вичерпається час, виділений на її підготовку і запуск. У цей час всі рішення ухвалювала Настя. Хоч вона маленька і здається дуже тендітною, але має силу волі і лідерські якості, яким можна позаздрити.

– Яку мету ставили перед собою, коли поїхали на змагання?

– Перші змагання, у яких ми взяли участь як команда відбулись 22 червня у космічному місті України – Дніпрі. Було 17 команд з різних міст України – Києва, Житомира, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва. Їдучи туди, ми усвідомлювали, що нам доведеться змагатись з командами, які давно у темі і займаються лише цим. Шанс на перемогу звісно є, але всерйоз на це розраховувати було б наївно. Важко похитнути титана. Ми їхали здобувати досвід,  щоб зрозуміти, що і як там відбувається, побачити що привозять інші команди, з розрахунком на те, щоб на наступних змаганнях показати результат. Звісно ракету готували, розраховували за тими методиками, які народжувались на ходу. Бо всю роботу починали «з нуля». Отриманий досвід дозволив нам побачити де помилялись, заповнити прогалини, які виявили, і власне, всі проблеми, які тоді випливли, ми вже вирішили.

– Ви викристалізувались як команда, над чим працюєте тепер?

– Над створенням керованої ракети, якій можна задати траєкторію польоту. Раніше ми літали на балістичних ракетах, тобто таких, де відомі всі вихідні дані – довжина, площа стабілізаторів, який кут вони мають, під яким кутом  треба запускати ракету, щоб вона досягла цілі. А тепер працюємо над тим, щоб ракета була будь-якої форми, маси, і щоб вона все одно долітала куди треба. Це буде ракета не з жорсткими, а керованими стабілізаторами, які  обертатимуться до певного кута, двигун також буде нахилятись на певний кут відповідно до самої ракети за допомогою сервомоторів, а її положення визначатимуть датчики. Інакше кажучи, за допомогою цього ракета буде летіти туди, куди потрібно. 

– Скільки балістичних ракет ви вже збудували?

– Три. Перша – «Джмелик». Її ми готували на змагання. Вся її електроніка – датчик, який фіксував висоту, якої вона досягала, і система відкриття парашуту за командою бортової апаратури. Діє так: як тільки ракета починає знижуватись, електроніка забезпечує відкриття парашуту. Перед змаганнями ми робили тестування і під час тестових польотів вона розбилась.

– З чим же ви поїхали у Дніпро?

– За допомогою 3Д принтера відрукували нову. У цьому наша особливість і перевага перед іншими командами. Вони привозять ракети зроблені з картону, скловолокна чи карбону. Якщо така ракета розіб’ється перед змаганнями, то її доведеться робити з «нуля», а якщо таке станеться за добу  до змагань, то так швидко відновити її не вдасться. А у нас модульна ракета, що має чотири модулі. Ми їх віддрукували і зібрали її копію. Тож друга ракета, це той же «Джмелик». Третя – «Ювента». Ми її назвали на честь римської богині юності. Створили «Ювенту» не для змагань, а для себе. Фактично вона тестова. У нас є спеціальна програма для розрахунків ракети, і для того, щоб переконатись що ці розрахунки, що є у програмі, правильні, ми збудували «Ювенту». Запускаємо її для того, щоб переконатись у правильності розрахунків. Це дуже проста ракета. У неї немає ні системи спасіння, ні бортової електроніки. Незабаром ми будемо робити тестові запуски, але щоб не їхати з кожною окремо, вирішили об’єднати п’ять ракет, три з яких матимуть бортову електроніку, четверта – «Ювента», а про п’яту ми поки не говоримо.

– То скільки ракет на даний час ви розробляєте?

– Ще три.

– Вже знаєте як ви їх назвете?

– Так. Серед учнів гімназії провели конкурс, учасники якого подавали свій варіант назви і її історію. Визначили три, які перемогли: «Мрія», «Віхола» і «Юнона».

– І які історії назв?

– «Мрія» – так називається найбільший у світі літак, що його сконструювали в Україні. «Юнона» – ім’я римської богині. Давати таку назву у спорті вважається доброю прикметою. А «Віхола» – красиве українське слово, що означає «хуртовина».

– Борисе, а яка ваша мотивація? Навіщо Вам витрачати свій час на це?

– Збудувати ракету, яка покаже хороші результати – мрія з дитинства. До того ж, маю дві вищі освіти, перша з яких – інженер спеціалізованих комп’ютерних систем. Крім того, на особистому прикладі хотів показати, що мрію можна здійснити, якщо до цього прагнути.

– А як Ви опинились на педагогічній ниві?

– Після закінчення університету повернувся у рідну Шполу, пішов працювати у школу системним адміністратором. Запропонували вести гурток. А далі запропонували бути вчителем, то ж здобув педагогічну освіту і тепер учитель інформатики. Окрім вів гурток робототехніки. На змаганнях познайомився з представниками черкаської гімназії № 9, які і запропонували мені перейти працювати сюди.