Не словом єдиним: як допомагають черкаські журналісти у російсько-українській війні

Війна змусила багатьох із нас переосмислити своє життя, яке було до. Вона продиктувала нам нові правила сьогодення. Тисячі українців змінили напрям своєї діяльності. Хтось взяв до рук зброю, хтось клаптики тканини, щоб плести маскувальну сітку. Не оминули зміни і черкаських медійників. Пліч-о-пліч з нашими співгромадянами ми готуємо їжу для військових, збираємо речі для переміщених осіб, донатимо кошти для ЗСУ і навіть стаємо до бою за цілісні кордони Батьківщини.

У День Журналіста редакція “Сity news” ділиться із читачами історіями кількох черкаських медійників, які крім інформаційного фронту, допомагають приблизити нашу перемогу іншими способами.

Журналістка телеканалу “Київ” Анжеліка Музиченко вирішила займатися волонтерством у перші тижні війни, адже зрозуміла, що морально не може впоратися із ситуацією, що склалася.

– На 2-3 тижні військових дій у мене почалася депресія. Роботи у мене тоді не було, мого звичного швидкого темпу життя – теж. Я не могла сидіти без діла і почала шукати способи, як можна допомогти і як я можу бути корисною.

Анжеліка зізнається, що спочатку їй нелегко було знайти той вид волонтерства, на який вона могла спрямувати сили.

– Волонтерські штаби на той час були переважно сформовані. І я вирішила шукати сама, чим я можу бути корисна. Я збирала тканину для маскувальних сіток, потім доєдналася до готування обідів для військових та переселенців. Ми готували по 10 тис обідів в день. Також донатила кошти і допомагала зі зборами для постраждалих тварин.

Стосовно того, чому окрім інформаційного фронту їй важливо ще й “волонтерити”, Анжеліка відповідає так:

– Інформаційний фронт у мене почався лише місяць тому, коли я знайшла роботу на іншому телеканалі, бо мій попередній закрився. Але для мене важливо спрямовувати свою енергію кудись. У мене багато сил і я знаю, що я можу зробити щось корисне.

Спочатку мені було набагато важче, ніж зараз. Чим більше в мене роботи, тим більше у мене сил і натхнення. Я бачу ці вдячні погляди. Наприклад, коли завдяки моєму сюжету вдається зібрати якісь кошти. І мені це дуже подобається і хочеться ще більше і більше допомагати. 

Також журналістка додає, що зараз потрібно працювати і допомагати ще більше. Адже люди потроху звикають до війни, але вона продовжується. І лише спільними зусиллями ми зможемо перемогти.

Журналіст Валентин Чернявський став до лав військових від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

–  24 лютого і вирішив, коли відійшов від шоку ранкових новин. Поїхав до військомату, там сказали їхати в ТРО, ну от з того часу у мене і є зброя в руках, – розповідає він.

Пояснюючи, чому не залишився просто інформувати про події, які відбуваються, а обрав військову справу, Валентин говорить:

–  Тоді здалося, що росіян вже жодні слова не зупиняють, тож треба їх зупинити іншим способом, щоб вони назавжди зрозуміли, що українців краще не чіпати. Але і від інформаційного фронту не варто відмовлятись, точніше від позитиву, навіть. За час війни частенько наші люди впадають у депресію і зневіру, їх треба підбадьорювати.

Також розповідає, що під час служби був у місті Попасна, де вони виконували завдання із захисту міста, отримав контузію, але вже почувається краще і зараз перебуває у своїй частині.

Звідки черпає сили для боротьби із ворогом – не знає, тож говорить просто:

– Засинаю і після сну сил додається, така фізіологія.

Журналіст  “Сity news” Володимир Лимаренко-Полянський спочатку намагався записатися у територіальну оборону, а коли це у нього не вийшло, вирішив займатися волонтерством у у «Пункті благодійної допомоги «Хрещатик Сіті».

– У перші дні вторгнення, як тільки організували цей волонтерський центр, я одразу ж почав допомагати із прийманням різних вантажів та їх розвантаженням. Паралельно я працюю там і як журналіст, адже у центр допомоги приходить багато людей із різними історіями, які я висвітлюю. Також я висвітлюю і роботу самого центру, оскільки благодійники, які дають допомогу, хочуть бути переконані, що вона дійде до адресата.

Володимир розповідає, що для нього напад 24-го лютого не був несподіванкою, як і сама російсько-українська війна.

– Морально до цього я підготував себе давно. Я знав, що будуть потрібні сили, що ми будемо недосипати, можливо, голодувати, але здаватися ми не будемо. Джерело моєї сили – це віра в перемогу. Віра в Україну. Віра в те, що наша держава стане сильною, могутньою та посяде у Європі і світі таке місце, яке вона заслуговує.