Два тижні укриття у одному з міських торгівельно-розважальних закладів для багатьох було домом

Воєнна еволюція підземки: заховані під землею комерційні площі  з початку вторгнення окупантів стали надійним  укриттям для черкащан від загрози з неба. А тепер знову вони повертаються у звичне русло бізнесового життя.

Війна. Екстремальні умови, страх смерті, страх за життя рідних, близьких, провокують прояв різних якостей, відкритих і прихованих. Під час війни часто опиняються поряд героїзм і слабкодухість, шляхетність і ницість.

Коли у Черкасах вперше пролунали сирени «Повітряної тривоги» миттєво розкрилась внутрішня суть багатьох людей, і особливо керівників – тих, від дій яких у ту мить могла залежати чиясь доля.  Перша ж загроза одразу показала, хто є хто.   

Пропустити людей в укриття раптом відмовились певні бізнес-структури, у чиєму розпорядження є підвали, які можна використовувати як укриття. І це при тому, що згадані об’єкти вже були офіційно визначені як укриття.

Ми ще повернемось до тих, хто своїм боягузством, безвідповідальністю, тупістю чи ще чимось гіршим, наразив на смертельну небезпеку черкащан. Після перемоги у війні, яку роз’язав маніяк Путін.

Сьогодні поговоримо з тими, хто з честю витримав випробування. 

На щастя були й ті, хто у момент загального страху не загубив своєї людяності. Серед таких керівник одного з міських торгівельно-розважальних центрів Олена Ясильківська.

Він став надійними прихистком від атак з неба для багатьох черкащан.

Там одну з тривожних ночей у перші дні нового витка агресії РФ провів і автор цих рядків.

Люди розміщались хто де міг. У хід йшло все придатне, стільці, лавки, мати ігрових зон. У багатьох місцях на розстелених на підлозі матрацах розміщувались цілі родини. Чимало з них там вже жили. Десь поряд вередувала маленька дитина, ще зграйка дітей гралась у дитячому містечку. У повітрі відчувався такий собі легкий суміш запахів супу і кави.

У коридорах стояли пластикові баклаги з питною водою.

Доступ до санітарних зручностей забезпечували відкриті туалетні кімнати. Люди в основному гуртувались у маленькі закриті соціуми, але агресії до «чужих» не виявляли. 

– Пам’ятаєте першу тривогу і свої відчуття у той момент? – запитую Олени Ясильківської.

– Ловлю себе на думці, що тоді у нас не було повного усвідомлення того, що з нами відбувається. Але пригадую, що як тільки пролунала сирена, миттю вскочила у спортивний костюм і помчала на роботу. Чітко розуміла, що зараз там буде багато наляканих людей, яким треба допомогти.

– Багато прийшло людей?

– У перші дні оголошення повітряних тривог наш прийняв близько 3 тисяч людей. Для багатьох на два тижні він став домом. Усім було страшно. Було боляче бачити дорослих і дітей, які тулились на чому могли, і часто сиділи просто на підлозі, підмостивши хто що мав.

– У перший день загрози з повітря  Ваш заклад ледь не єдиний з подібних, хто не відмовився пустити людей.

– Є дві сторони медалі. Перша – це людяність і мораль. Як можна не пустити людей в укриття, при загрозі бомбового удару. Зробити так, це приректи їх на вірну смерть. Це щось дуже нагадує фашизм. Друга. Наш заклад, як і багато інших об’єктів, офіційно внесений військовою адміністрацією до переліку бомбосховищ. Ми не мали ні юридичного, ні морального права не впускати людей в укриття під час повітряної небезпеки. Відповідно до законів військового часу не впустити людей у офіційно визначене владою укриття – це дія, за вчинення якої є передбачені законодавством наслідки. А щодо тих, хто так вчинив, то це нехай залишається на їхній совісті.    

– Розмітити таку кількість людей і забезпечити їх найнеобхіднішим і у мирний спокійний час не просто. А в умовах війни, коли все треба робити швидко й поготів. Як це Вам вдалось?

– Я була не одна. Це була спільна робота багатьох. Підприємців і орендаторів нашого центру, які погодились надати свої площі і майно для потреб людей, які прийдуть в укриття. Охоронна фірма «Лідер» забезпечувала безпеку і порядок. Окрім того, ми багато зробили у співпраці з «Пунктом благодійної допомоги «Хрещатик Сіті» (організатор керівник ТРЦ «Хрещатик Сіті» Інна Бандура). Волонтери Пункту допомагали забезпечити людей питною водою та харчуванням. Всі ми намагались зробити перебування людей в укритті комфортним. Необхідно було забезпечити людей умовами і питною водою.

– Які проблеми доводилось вирішувати?

– Серед тих, хто ховався від повітряної загрози були люди з маленькими дітками і немовлятками. Тож треба було вирішувати питання з дитячим харчуванням, засобами індивідуальної гігієни. Дуже вдячна дівчатам з «Бункера» (більярдний клуб), які з власної ініціативи майже цілодобово за власний кошт організували пункт де безкоштовно роздавали людям гарячі чай та каву. Кожний намагався допомагати чим міг. Консолідація і самороганізація черкащан відбувалась просто на очах. Завжди була впевнена і далі вважаю, що ці прояви свідчать про те, що такий народ, як наш – непереможний.

– Наскільки бачив сам, чимало людей тут жили, а не просто ховались від загрози повітряних  атак?

– Чимало людей о шостій вечора йшли в укриття як до себе додому. Ви б бачили, як щоранку вони, виходячи на вулицю, зі сльозами на очах дякували нам за надану можливість. Очевидно, тут у нас люди відчували себе захищеними. Так було близько двох тижнів.

– Люди досі живуть в укритті?

– На щастя у цьому тепер немає потреби. Мінус третій поверх і зараз виконує функцію укриття, але поволі повертається до свого звичного життя.

– Очевидно повернулись не всі?

– З 10 березня звернулась до всіх підприємців, хто ще залишився у Черкасах, відновити роботу. Нині відновили роботу близько 60 відсотків від усіх тих, хто працював до початку нової хвилі російської агресії. У цьому легко переконатись, достатньо просто прийти. Бізнес життя центру потихеньку оживає.