86-річна бабуся інформувала військових про пересування російської техніки (відео)
Мололи борошно і самі пекли хліб, а ще їли те, що було у погребі — так 86-річна Клавдія Васильченко з Малої Вовчі, що на Харківщині, разом з односельцями пережила три місяці окупації. Було страшно, але вона з захопленої ворогом території передавала військовим інформацію про пересування техніки загарбників.
У її село, яке розташоване за три кілометри від кордону, російські війська зайшли у перші дні повномасштабного вторгнення. Вирватися з окупації допомогли рідні, розповіла жінка Суспільному. Нині вона живе у сина на Черкащині.
На питання, чи було страшно, жінка відповіла ствердно: “Страшно було, мороз ішов по спині. Вночі так само: чи спали, чи не спали – тривожно було”.
За російськими військами пані Клавдія спостерігала з вікна свого будинку.
“Сиджу я в хаті біля стола. Дивлюся: танки їдуть, кулемети, і машини, і швидкі, і бензовози. Нарахувала 130 всього”, – пригадала вона.
Їхню кількість та розташування через родичів передавала Службі безпеки України.
Росіяни відключили їм світло, грабували фермерів та облаштували свою в’язницю, розповіла пані Клавдія. Купити бодай хліба не можна було – жоден магазин не працював: “У нас у колгоспі млин є. Хлопці його налагодили і там мололи борошно, роздавали всім безкоштовно. Зерно привозили й наші орендатори, в яких наша земля. Світла не було, то в плиті пекли”.
Найбільше перепадало фермерам та тим, хто чинив супротив, розповіла пенсіонерка: “У Вовчі розбили агрегатний завод, перевезли його у Росію, а там зробили в’язницю і садили туди всіх, хто їм не подобався. Людей мордували”.
Після трьох місяців окупації жінка виїхала. Забрали Клавдію Трохимівну до себе за першої можливості, зазначила її невістка Ніна:
“Ніхто ж не чекав, що буде війна. Мені на роботу треба йти, а чоловік кричить: «Щось гупає». Подумали ж що матір на кордоні, взялися телефонувати до неї зразу. Дзвонимо, а вона ж розказує: «Синок, ідуть танки». Рахує їх. Сестра каже мені: «Може наші не знають цієї дороги, треба кудись дзвонити. То дзвонили в СБУ».
Сподівалися, що це буде на тиждень — два — три, додала пані Ніна: “Тоді був такий період, що світло пропало, ні зв’язку з нею не було, нічого. Ми не знали, що робити. Знайшли людей через фейсбук, розпитували, як бабуся. Люди їй ліки купували в Росії, бо у нас не було можливості, передавали. І тоді вирішили, що треба щось робити, бо вона там сама залишилася”.
Зрештою, забрали. До сина на Черкащину жінка приїхала з однією картатою торбинкою.
“Документи брали. А що ще брати бабам? Ну і пляшечки з ліками”, – розповіла пані Клавдія.
А ще, додала, взяла улюблену сукню. Її одягне у день української перемоги: “Я матерію не купувала на цю сукню. Це сват мій подарував на День народження, а у мене сусідка — майстриня така, — пошила мені”.
А ще після перемоги України планує навідатися до своєї хати, поділилася планами Клавдія Васильченко. Нині її оселя стала прихистком для тих українців, у чий будинок влучила ворожа ракета.
