На Черкащині Роман Сущенко полюбив козацьку кашу

Загартований з дитинства, черкащанин, хоробрий солдат, миротворець, професійний військовий і журналіст, патріот, незламний бранець Кремля Роман Сущенко любить читати, малювати і рибалити. А віднедавна прагне представляти інтереси черкащан у парламенті.

Кілька місяців тому заступником голови Черкаської облради обрали відомого журналіста і бранця Кремля Романа Сущенка. Унікальність ситуації у тому, що черкащанин Роман Сущенко, про якого чув весь світ, досі мало відомий у Черкасах, хоч він тут виріс і має друзів з дитинства. Журналісти Citi News поспішили виправити цю несправедливість.

Партія Європейська солідарність висунула Романа Сущенка кандидатом у депутати на довиборах до ВРУ по 197-му окрузі. Щоб підтримати його кандидатуру на Черкащину недавно приїздив лідер партії Петро Порошенко

Бліц-інтерв’ю Романа Сущенка:

– Знак гороскопу?

– Водолій.

– Вік?

– 52 роки.

– Найкрасивіша жінка

– Моя дружина.

– Улюблена справа?

– Відтепер політика.

– Хоббі?

– Рибальство, малювання, книги.

– Улюблена страва?

– Український борщ, а з недавніх пір, ще й козацька каша, якою почастували у Каневі, коли приїздив Петро Порошенко.

– Їв куліш і раніше, але такий, який зготували у Каневі… (посміхається)… Неперевершений. Будемо боротись за те, щоб козацький куліш став другою національною стравою українців у всесвітній спадщині ЮНЕСКО, – з жарту розпочав бесіду Роман Сущенко.

– Так чомусь склалось, що про Вас у Черкасах, якось малувато знають. І це при тому, що ви черкащанин, маєте тут друзів, свій соціум.

–  Так. Я – черкащанин. І це суща правда (посміхається). Я народився і виріс у Черкасах, і до 17-ти років навіть не виїздив з міста десь далеко. Тут живуть мої друзі, з якими я дружу ще зі школи, моя рідня, знайомі. І справді цілий соціум вибудувався.

– Розкажіть про нього.

– Обоє мої батьки з Черкащини. Тато з Катернопільщини, мама з Чорнобаївщини. А моя пуповина у Черкасах. Тут моє коріння, тут похований мій батько, рідні.

– Можете пригадати якісь найцікавіші, як на Вашу думку, події дитинства, які Вас певним чином загартували, або змінили?

 – Було кілька ситуацій. Мене можна вважати ветераном піонерсько-табірного руху, бо я майже кожне літо з малечку їздив відпочивати у піонерські табори, різні санаторій. Перша моя поїздка – це перший гарт. У п’ять років мене відправили у санаторій у Євпаторії. Посадили у потяг у Шевченковому. Звісно я був не сам. Відповідальні люди супроводжували групу дітей туди і назад. Мандрівка у потязі для маленького хлопчика без батьків – це вже стрес, неабияке випробування. А коли їхали назад мене випадково висадили у Кіровограді, а не у Шевченковому. О третій ночі вивели одного на перон, і там залишили самого. На щастя хтось із дорослих зметикував, що мені до Шевченкового і, буквально в останній момент перед відправленням, забрали у потяг. Це було серйозне випробування.

– А про інші випадки розкажете?

– Це було вже у більш дорослому віці. Нам було років по 12-13 і ми троє друзів поїхали автобусом у Лозівок рибалити. І так захопилися, що пропустили останній автобус. Тоді ми вирішили, що будь що дійдемо додому пішки. Уявіть собі картину. Листопад. Восьма вечора. Темно. Холодно. І троє хлопчаків йдуть по трасі пішки. Ми були дуже рішуче налаштовані і дійшли б, але нам пощастило. Їхали з уікенду на авто якісь учителі, які нас підібрали і підвезли. Ось так гартувався характер. Був і інший випадок, який змусив мене по іншому подивитись на себе. Десь класі у шостому почались у нас класні дискотеки. Мені симпатизувала дівчинка на ім’я Світлана. Оголосили «білий» танець і вона мене запросила, а я відмовив. Це такий спонтанний вчинок через дитячі комплекси. Не уявляєте, як себе картав потім. Багато я тоді думав на цю тему і зрозумів, що будь які вчинки мають наслідки, і що ухвалюючи рішення не треба піддаватись емоціям. Перед дівчиною вибачився, але вже після, через багато років.

– А де Ви здобували шкільну освіту?

– У Черкасах. Ходив у дитячий садок, що біля «Буревісника», вчився у середній школі №5, яка була одна із не багатьох україномовних.

– Ви вступали до військового ВИШу, там треба було російською іспити складати. Були з цим проблеми?

– За часів радянської імперії так і було. Коли готувався до вступу у військове училище довелось ходити на курси до політеху у Черкасах, щоб перевчити терміни з математики і фізики з української на російську мову. Вступив до Київського вищого танкового інженерного училища, престижного на той час, яке надавало академічну освіту. Таких було усього два на всю радянську імперію: один у Києві, а інший у Омську.

– Наскільки знаю, Ваші батьки мали суто цивільні професії.

– Тато займався поліграфією, мама працювала у бібліотеці.

Чому обрали кар’єру військового?

– Замість групи продовженого дня я приходив до неї у бібліотеку і читав книги. Там я захопився військовою історією, історією козацтва, історією боротьби нашого народу проти нацизму. Обоє моїх дідів загинули на фронтах тієї війни. Один був військовим інженером. Він не встиг навіть дізнатись про народження доньки. Моя мама не знала тата. Тобто, виховувався я на патріотичних цінностях. А ще я ріс на художніх творах про романтичних героїв Фенімора Купера, Вальтера Скота. Айвенго був одним із моїх улюблених кумирів. Моїми кумирами були літературні герої. І лицар Десдечадо – мабуть головний.

– А чому саме танки?

– Мені в школі подобались точні науки. Коли був у старших класах, батько запитав: «Ну сину, ким себе бачиш?». Ми з ним говорили про продовження його справи, але зрештою зупинились на професії військового інженера. Тож я почав готуватись до вступу і доволі легко вступив до Київського вищого танкового інженерного училища, яке закінчив з відзнакою. А далі були роки служби у Миколаєві, потім у Києві, а потім у складі 240-го спеціального миротворчого батальйону поїхав у Боснію та Герцоговину виконувати місію миротворця.

– Ви бачили війну за довго до того, як вона прийшла в Україну. Якою була та війна на Балканах?

– То жахлива історія. Політичне поле там не просте. Під час етнічних конфліктів на Балканах там загинуло 250 тисяч боснійських мусульман, 80 тисяч сербів, 60 тисяч хорватів. На такій крові важко говорити про примирення. Потрібен час, зміна поколінь, рани мають загоїтись. На жаль, там досі залишаються протиріччя, і наш ворог, Росія це використовувала і надалі використовує.

– Що найбільше Вас вразило на тій війні?

– Ті події – велика трагедія балканських народів, які кілька століть жили мирно, а потім, через непомірні амбіції політиків та еліт сталась ця жахлива трагедія, війна. Там гинули і українці. На щастя моя служба, а я там був рік, проходила вже після активних бойових дій. Було страшно бачити покинуті і спалені села. Найбільше вразила оця етнічна нетерпимість і неймовірна жорстокість. Ескалація конфлікту супроводжувалась кривавою різаниною. Якщо конфліктуюча сторона входила до села супротивника, то не просто палили хати і вбивали людей, а вирізали всю живність: худобу, домашніх тварин і навіть домашню птицю. Один з моїх улюблених письменників, колишній військовий кореспондент, який висвітлював конфлікти у різних гарячих місцях планети, і у тому числі і в колишній Югославії, іспанець Артуро Перес-Реверте, писав, що зі слов’янами ніхто не може зрівнятись у жорстокості до ворогів. Сьогодні українці добре усвідомили, що ті, хто без упину з рупорів мовить про братство слов’ян, цинічно віддають накази стріляти у цивільних на сході України.   

– Які уроки, якщо можна так сказати, Ви звідти винесли?

– Це був унікальний досвід для української держави. Це аналітика і зв’язки з різними міжнародними структурами. Але прикро, що цей досвід не був використаний Збройними силами України для захисту України від агресії. Не змогли в Україні вчасно побачити ті дії, що передували агресії. Дуже прикро.

– Виходить, було щось таке в подіях у колишній Югославії, що схоже на те, що нині відбувається на сході України? Я правильно зрозумів?

– Коли почалась війна на Сході, у мене виникло відчуття дежавю. Там теж, воювали російські «козачки» як пізніше було і на сході України. Втручання Росії беззаперечне. У 2018 році у СІЗО «Лефортове», познайомився з колишнім російським військовим, який виконував конкретні завдання під час війни у колишній Югославії.

– Ви згадали про Лефортове. Розкажіть, як це опинитись у руках російських спецслужб?

– Відверто? – Страшно. У розповідь, що тоді, коли мене зненацька схопили, на голову натягли смердючий мішок, і повезли у невідомому напрямку, а я не злякався, ви б не повірили. Злякався. Коли минув перший шок, відчув, як по хребту стікає холодний піт. ЕФеСБешники, які мене конвоювали, поводились доволі жорстко і брутально. Тиснули психологічно. А далі були камери Лефортово, допити, одиночка, конвой, судові засідання…

– Ламали?

– Ще й як. Спеціалісти. Використовували різні методи: провокації грубі і підступні, погрози, тиск, пресування за допомогою так званих «авторитетів», як у СІЗО, так потім і у колонії. Були і тонкі психологічні прийоми: підсаджували осіб, які намагались втертись у довіру, тримали в одиночці і навіть на прогулянках залишали наодинці. А одиночка – порожня камера з гратами, вмурованими столом і залізним ліжком. Мета – створити максимальний психологічний тиск на ув’язнену людину. Ціль – зламати спротив і змусити зрадити свій народ, державу. Для мене це було неприйнятно.

– Що допомогло вистояти?

– Підтримка людей. Листи від рідних, від тих, хто співчував, діаспори. Зібрав цілу папку листів підтримки, що надійшли з закордону. А ще малювання. Все це разом і додавало мені сил, укріпляло міць духу.

– Ви у бліц-опитуванні сказали, що тепер Ваша улюблена справа – це політика.

– Мій батько як політик і господарник тут розбудовував Черкаси і Черкащину, Канів і Золотоношу. Справа честі і родини продовжувати це. А ще хочу, щоб українці жили за високими стандартами Європейського союзу.

– А чому саме партія «Єропейська солідарність»?

– Після повернення з полону в мене не виникало запитання, частиною якої команди бути. Частиною європейської команди, яка сьогодні єдина може привести Україну до ЄС і НАТО і не допустити проросійського реваншу.

– Для чого Вам йти у парламент?

– Буду робити все для того, щоб українці відчули, що вони живуть у Європі. Європейські стандарти – це передусім висока якість життя. Економічне зростання. А також продовження курсу на децентралізацію, який гарантує усім громадам сталий розвиток і наповнення місцевих бюджетів.

– Що Ви маєте на увазі, коли говорите про європейський щлях?

– Європейський шлях для кожного українця – це перш за все добробут і безпека. Гідні зарплати, нові робочі місця. Розвиток громад. Якість освіти, медицини. Це гарантія захисту прав людини, демократія, свобода слова. НАТО – це безпека, це мир і стабільність. Я переконаний, що ми досягнемо успіху. Справа честі і родини продовжувати це. Я знаю, що з нашою командою ми переможемо.