З окупації чернігівчанка втекла до Латвії і тепер надає психологічну допомогу біженцям

Темні 33 дні рашистької окупації чернігівчанка Наталія з сином прожила у постійному страху. Це були дні відчаю, спустошення, страху, болю і сліз. До духовних мук додались фізичні. Окуповане село вороги відрізали від електрики, газу, медичної допомоги і зв’язку. Не вистачало їжі, води, медикаментів. Хворіли діти. У перший день загарбники лякали спалити село за будь-яку непокору. Упіймають з мобільним – пеняй на себе. Наталії пощастило втекти і виїхати до Латвії. Тепер вона надає психологічну допомогу таким же біженцям як сама. З нею познайлмилась черкаська делегація, яка недавно повернулась з Латвії. Поспілкуватись з нею вдалось і журналістам «City News».

Довідка «City News»
Наталія Ющенко, рік народження – 1982. У 2004 році закінчила Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г.Шевченка. Фах: “Психологія”, “Історія”. Здобула кваліфікації практичного психолога у закладах освіти і вчителя історії. Досвід роботи 18 років (з них 15 в школі, триь в дитсадочку і паралельно з 2014 по 2017 року працювала психологом- волонтером у Громадській організації міста Чернігів ,,Ресурс”, цент реабілітації для учасників АТО та їх сімей, де надавала фахову консультативну допомогу за запитом. Вподобання: любить навчатися ,спілкуватися і пізнавати щось нове, розширювати свій світогляд, проводити час у родинному колі та на природі, любить творити.

– Я всім серцем рада співпрацювати з Інною (Інна Бандура – керівниця БО “БФ “Хрещатик Сіті”, організаторка поїздки матерів і дітей з України до Латвії, – ред.), що мала можливість провести ці дні разом і допомогти родинам українців, які були в Латвії на реабілітації. Бо ми спробували разом знайти сили, терпіння, ресурс жити далі. Кожній родині в Україні я бажаю сил,незламності і Перемоги нашій країні. Україна понад усе Україна це кожен із нас – це Україна, – розпочала розмову з журналістом Наталія Ющенко.

– Де Вашу родину застав початок вторгнення рашистів? Який був у той момент психологічний стан у Вас і Вашої сім’ї?

– 24 лютого війна мою родину застала в моєму рідному місті Чернігів. Як і більшість із нас ми не вірили в повномоштабний наступ на нашу країну. В цей день емоційно було дуже важко. У всієї родини було відчуття тривоги, охоплював біль, раз по раз на очі навертались сльози. Не хотілось вірити, що почалась війна…і, що це реально відбувається з нами і в нашій країні… Але сьозами ради не даси. Щоб врятуватись треба було діяти. Після обіду 24 го лютого наша родина вирішила виїхати на дачу. Це за 25 кілометрві від Чернігова. Думали, що їдемо на декілька днів.

– Розкажіть, як і де Ви потрапили в окупацію.

– Нас з дитиною і бабусею вивіз на дачу мій чоловік. Наш дідусь був на роботі у лікарні і ми думали що вони з чоловіком приєднаються до нас з ранку наступного дня… Але так не сталось як гадалось….Це був останній день коли ми родиною були разом і бачили один одного…в ночі зайшли російські війська і ми опинились в окупації.

– Скільки для Вашої родини тривала російська окупація?

– 33 дні. Це були дні відчаю, спустошення, страху, болю і сліз. Багато сліз… Ми кожного дня бачили скільки ворожої техніки йшло на наше рідне місто, це були сотні одиниць… Ми чули і бачили як важкі бомбардувальники летіли бомбардувати наше місто і бачили, як воно горіло…Ти це все бачиш і розумієш, що в місті твої рідні, друзі, знайомі, і усвідомлюєш, що ні чого не можеш вдіяти, не можеж нічим допомогти. Навіть зателефонувати не можна було так як росіяни глушили зв’язок. Російські патрулі перевіряли кожен будинок, кожен телефон, кожну людину, щоб недопустити витік інформації не витікала в місто…

– Вам і Вашій родині довелось пережити, і що відбувалсь на Ваших очах?

– 33 дні це суцільна боротьба за виживання… Кожного ранку в надії ти йдеш в поле шукати зв’язок щоб, якось додзвонитися в місто, і дізнатися чи живі твої батьки, чоловік, друзі, родичі…. Шукати зв’язок це завжди було небезпечно, тому що з одного боку поля відбувались бої. І ти це бачиш. А з іншого тебе може побачити російський патруль, і подальша твоя доля може бути непередбачувана… У періоди гострих фаз боїв ми сиділи у погребі, оскільки інших укриттів, окрім погреба, немає. Всі 33 дні у триворзі і напрузі, бо і в день і в ночі потрібно бігти до укриття… Емоційнно було дуже важко…

– Що з тих подій запам’яталось найбільше?

– Як вже говорила, наша родина у день вторгнення виїхала на дачу біля Чернігова. Так само як і ми вчинило багато чернігівчан. У нашому селі знайшли прихисток приблизно 800 людей. Дуже багато з них – жінки і діти. Усі їхати на декілька днів, тому вже скоро почала відчуватись нестача їжі. Виникла проблема з водою, бо колодязі були засипані. Водопостачання майже у кожному дворі працювало від електрики, але перших днів окупації всі залишились без світла,зв’язку, газу, медичного обслуговування і медикаментів… Просити допомоги не було у кого… І в селі виникла гуманітарна криза: нестача їжі, води, ліків, почали хворіти діти… Це дуже страшно коли дітям потрібна допомога,а медикаментів не має. Щоб набоати води треба було пройти півсела у постійному страху напоротись на російський патруль. …По селу ми мусили ходити тільки з пов’язками білими на руках.

– Як вдалось вибратись із окупованої території?

– Коли окупанти зайшли в село, вони зібрали людей і сказали, що якщо буде провокація, спалять усіх… Кожного дня ситуація погіршувалась, і ми з сином весь час думали, як вибратись звідти і шукали людей, хто міг би погодитися на втечу. Якимось дивом серед тих 800 людей, які приїхали у село, нам пощастило зустріли родину з нашого міста. Це сталось у момент, коли ми ходили по воду. Вони погодились втікати разом з нами.

– Як потрапили до Латвії? Чому саме Латвія?

– На 33-й день облоги ми ризикнули врятуватись втечкю. Нам пощастило вижити і втекти. Ми були першими двома родинами, які змогли втекти нашого села, окупованого росіянами. Чоловік з тієї родини за національністю латиш. А потім і виїхати до Латвії.

– Чи залишався хтось з Вашої рідні на окупованій території після того, як Ви виїхали?

– Наші батьки і мій чоловік залишались у оточеному рашистами Чернігові. Облога тривала 38 днів, а ми втекли на 33-й день.

– Те, що Ви зараз робите – це робота чи волонтерське зайняття?

– Як ви вже знаєте, я – психолог, і психолог-волонтер. Коли ми приїхали до Латвіїї і ставали на облік, я про це сказала, додавши, що можу допомогти українським дітям. І саме в цей період до Латвії почали приїздити сім’ї із Маріуполя, Харкова. Нині їдуть багато родин з Херсона. Тож мені запропонували працювати з нашими дітками і їх родинами. Я зрозуміла, що врятувавшись, повинна тепер робити те, що вмію – надавати психологічну підтримку українським родинам, які, як і я, потрапили до Латвії. Тож нині я волонтер-психолог. Брала і беру участь у заходах, які проводились для українців.

– Чи є у Латвії Ваші земляки? Чи багато там громадян України?

– Як тільки притїхала, то зала лише тих дев’ятьох українців, з якими разом втікала з окупації. А з часом, як почала працювати з українцями коло розширилось.За офіційними даними до Латвії приїхало 38тисяч українців. Нині багато з них вже повернулись в Україну. Але це в основному стосується родин з західних регіонів України. Тим часом жителі Харкова, Маріуполя, Херсона, прикордонних міст Чернігова та Сум поки залишаються в Латвії.
Проте більшість з тих, хто повернувся – це , на даний час багато повертаються назад до України, але це родини більш з Западної України і центру країни,а такі великі міста як Харків,Маріупіль Херсон і прикордонні міста Чернігів і Суми, тимчасово залишаються ще в Латвії.

– Розкажіть про свою діяльність психолога у Латвії. Переборювати які психологічні травми чи проблеми найчастіше доводиться допомагати тим, хто звернувся по допомогу?

– Веду різні напрямки роботи. Це і індивідуальні консультації і групові, діагностична психологія, а потім на результатах діагностики,розробляю корекційні заняття для дітей і веду тренінгову роботу. Група, з якою я працюю, це і діти від 3 до 18років, і батьки, і педагоги. Чому педагоги? Тому, що у дитячих садках та школах, яуі відвідують наші дітки, і освітяни зіштовхуються з тривожністю, усамітненням та агресивними проявами у дітей. Тож щоб покращити адаптацію, необхідно проводити роботу як із дітьми так із освітянами. Для освітян проводжу тренінги, під час яких вони отримують необхідну інформацію та здобувають практичні навички. Щодо проблем, то запит від наших українських родин – це адаптація до нового міста, тривожні стани у дітей, панічні атаки. Вчимо людей долати ці психологічні труднощі.Для мене важливо, що я можу в складний час для кожної родини ,яка потребує психологічної допомоги,саме зараз тут робити те, що я вмію.

– Як заробляєте на життя у чужій країні, це ж доволі не просто, чи не так?

– Виплата соціальної допомоги, яку дають біженцям у Латвії, у мене вже закінчилась. Але мені дали можливість приймати участь у грантовому проєкті і працювати психологом з українськими родинами. А ще маю маленьке хобі – роблю дівчатам дуже гарні дівчатам корекцію і окрас брів, тож трошки ще працюю в салоні краси. Ось так і заробляю, щоб вижити тут у Латвії, а ще я люблю українську кухню, тому іноді роблю на замовлення наші вареники. Очевидно Ви знаєте самі, що наші люди талановиті у всьому, і хто не ледачий, той завжди знайде, як заробити гроші.

Як долати стреси. Поради практичного психолога:
Зараз більшість дітей переживають стрес і багато їхніх реакцій не є розладами. Це дуже важливо розуміти. Якщо є стан тривоги, пришвидшеннне серцебиття, чи погані сни – це не означає, що є психічні розлади. Це нормальна реакція організму на ненормальну подію. Потрібно розуміти, що тривога не обов’язково є панічною атакою. І багатьом дітям, які стикаються зі стресом, потрібна допомога батьків, які мають природну функцію разом з дітьми віднайти рівновагу і заспокоєння.
Насамперед важливо, щоб батьки мали турбуватися про себе, бо саме батьки є індекатором безпеки емоційного стану вашої дитини.
Тому потрібно пам’ятати, що турбота про себе дорослого дуже важлива, тому, якщо ми про себе турбуємось, тоді ми маємо сили допомогти нашим дітям.
Звісно, коли ви помічаєте поведінкові труднощі у вашої дитини, а саме: коли дитина багато плаче, не спить, чи навпаки спить цілий день, втрачає апетит, травмує сама себе, не чує коли звертаються до неї, занурена в в собі і проявляє мінімум емоцій на події і людей, які біля неї, має нервові тіки і заікання, це є сигнали, що дитину потрібно показати обов’язково фахівцям, і як можна швидше, щоб призначити медакоментозне лікування і психологічну терапію.
Що можуть робити батьки, щоб допомогти дітям,коли в них з’являються гострі реакції на стрес?
Якщо порівняти тривогу з електричним ланцюжком, то вона залучає тіло та свідомість. М’язи напружуються, швидко б’ється сердце, є викид адреналіну, тіло готується тікати чи нападати, а свідомість зосереджена лише на небезпеці. Фізичні реакції в цей момент – це головний біль, втрата апетиту, труднощі зі сном, біль в животі, рвота, утруднення дихання, тренер, потіння, сухість губ і прискорене серцебиття. Емоції: плач,почуття невпевненості,небажання говорити. Когнітивні реакції:складнощі з концентрацією уваги,байдужість,повторювані думки про події.
Поведінкові реакції: завмирання ,”я в мушлі”, уникнення, страх звуків, чіпляння один до одного.
Людина в стресі втрачає контакт зі своїми потребами (треба собі нагадувати про необхідність поїсти, пити, ходити до туалету, спати, робити паузу у сприйнятті інформаціїї). У стресі у людини тунельне мислення, вона не може вже бачити, що відбувається. Страх,стрес вибиває людину з нормального русла, і в цей момент важливо повернути ваше тіло!
Техніки заземлення повертають людину в тут і зараз. Ось дуже проста, але дієва методика подолання стресу, що підходить і дорослим і дітям. Ставите завдання знайти п’ять предметів, які ви бачите і назвати їх та чотири їхні властивості (тобто, які вони, тверді, мягкі, холоді, теплі). Наприклад я бачу стіл – він твердий, вода – вона холодна, гаряча, а якщо є можливість то відчути це ще краще. Далі визначіть три звуки, які чуєте. Далі, згадати два запахи, а якщо є можливість то їх відчути. Все це допоможе відчути власне тіло і стабілізувати його. Потім пригадайте один приємний спогад, якщо є сили то проговорюйте це вголос. Це дуже важливо, тому, що це повертає нас в тут і зараз. Ми ми читаємо ,”м’яч” прислухаємось до наших відчуттів і повертаємо себе в своє тіло, і дихаємо повільно. Таким способом дорослий може, як собі так і дитині допомогти стабілізуватись через тіло. Можна почати рухатися ходити туди-сюди, тобто здійснювати якусь фізичну активність.
Дихання.
Вправа Свічка. Разом з дитиною уявляємо свічку і повільно дуємо на неї. Важливо робити все разом, бо так дитина відчуває, що вона не сама. Також під час тривоги напружуються м’язи, тому з дітьми можна зробити просту вправу: спробувати уявити лимон який ми сильно стискаємо, а потім послабити руку. Вправа, “Килимок”. Необхідно уявити, що ваше тіло – “килимок”.
Вправа “Обійми мене сильніше ніж я”.
Уявіть разом з дитиною, як сонечко чи вода проходить тілом зверху до низу і збиває і освітлює все, що напружує.
Важливо казати дитині, що ви робите все можливе для її і вашої безпеки і пам’ятайте індикатор тривоги для дитини це є ви самі, бо ви – дорослі!
Коли стабілізується стан, і дитина захоче відпочити, дайте їй таку можливість і пам’ятайте про тактильніть і слова підтримки. Якщо,дитина хоче програвати події, які відбуваються в її житті, дайте їй таку можливість, дайте дитині прожити емоції через гру, казку, малювання. Це буде відреагування і одночасно терапія для вашої дитини. І пам’ятайте, що варто дбати про себе. Тільки коли ви себе стабілізуєте, ви зможете допомогти вашій дитині.

Наталія Ющенко проводить заняття для учасників черкаської делегації

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.